Кость МОСКАЛЕЦЬ

НЕПИСАНІ ЗАКОНИ ПИСАНКИ

Цей світовий лад, той самий для всіх, не створив ніхто з богів, ні з людей, але він завжди був, є і буде; завжди живий вогонь, що в деякий мірі горить, у деякій гасне.
Геракліт Ефеськиії

Цих картин і писанок, що їх репродукції ви бачите на сторінках журналу, вже не існує. Вони лишилися тільки на світлинах, — плід більше як півторарічної копіткої праці Ліди Борисенко та Андрія Саєнка. Цих картин і писанок не можна купити-продати за жодну валюту світу, — і це найпереконливіший доказ їхньої вічної вартости. Вогнем, димом, попелом стали ці картини і писанки, назавжди відлетівши туди, де є засніжений рай, де знову оселяються спалені нетелі і цвіркуни, щоб співати або мовчати. Давайте уважно розглянемо бодай те, що лишилося на світлинах; а я спробую пояснити, що саме сталося 1 серпня 1992 року в майстерні молодого подружжя.

Спочатку були довгі роки учнівства. Були ко­роткочасні, але пристрасні захоплення — від міського пейзажу в стилі Утрілло чи Боннара до портрета. Була ностальгія за імпресіоністичною чистотою і щирістю бачення. Був авангард. І Львівський інститут ужиткового мистецтва. Але все досить швидко викликало нудьгу й розчарування. Адже кожен мистець є справжнім тільки тоді, коли йде шляхом, яким до нього ніхто не ходив. Усі інші шляхи, якими б широкими і привабливими вони не були, виявляються врешті-решт тільки манівцями, здатними завести До прірви вторинности й епігонства. Свобода й самотність, автентичність самому собі — ось альфа й омега мистця, якщо він — людина.

Свобода — це одне з тих джерел буття людини, що їх пригноблення й нереалізованість мають для цієї людини катастрофічні наслідки. Тому пошуки свободи поза собою заздалегідь приречені на поразку. Але це не означає, що пошуки свободи в собі обов’язково виявляються успішними. Адже для того, щоб шукати в собі, треба бути собою сповна; а для того, щоб бути собою сповна, необхідно бути вільним.

Цей трагічний парадокс є долею людини протягом усього її існування.

Одним із способів осмислення цього парадоксу є творчість. Осмислити — не означає відповісти на питання, яке ставить перед нами буття; осмислити — означає почути це питання і вірно зрозуміти його суть, оскільки це суть не просто людського буття взагалі (!), а найбезпосередніша, найавтентичніша складова мене, моєї долі тут, суть мого життя і моєї смерті.

Відповісти на це питання я не зможу вже хоча б тому, що воно — я сам. Я тут, у цьому питанні. Водночас це питання — не весь я. Для того, щоб відповісти на нього більш-менш задовільно — себто остаточно і досконало, — треба було б вийти за межі свого “я”, власної долі і за межі цього питання. Ми чудово знаємо, що в умовах нашого існування подібний вихід не є реальним. Ось чому це питання, яке нам (кожному) треба почути і вірно зрозуміти його суть, — є питанням не лише моєї долі тут, не лише суттєвим для мого життя, але й суттєвим для моєї смерті. Бо ж якраз смерть і є виходом за межі мого “я тут”, а відтак вона — єдина реальна можливість шукати вже не вірного розуміння й осмислення питання, а шукати вірної і осмисленої відповіді на нього. Я хотів би наголосити, що якраз смерть, а не те, що буде чи не буде після неї, є для нас єдиною (остаточною) реальною очевидністю можливости виходу за межі буття, побудованого як питання, одним із джерел неперервного існування якого є свобода і тотожність людини собі.*

Андрій Саєнко був більше схиль­ним до ризикованих пошуків, рвуч­ких стильових поворотів; про це свідчать інтенсивний колорит і динаміка більшости його ранніх полотен. Він ставив собі питання — і це було найбезневиннішим заняттям. Однак першою почала малювати писанки Ліда Борисенко.

Писанка — це образ-символ, по-няття і водночас значення цього поняття. Полісемантичність писанки — це наслідок багатовікових смислових нашарувань, накладених на яйці й у ньому як символі світобудови, цілісности, вічности. Але разом із тим це й безліч значень, закладених у в орнаменті писанки, в глибокій значущості хвилястих ліній, крапок, кольорів, схрещень і переплетінь геометричних фігур. Писанка саме тому й так зоветься, що є різновидом письма, різновидом способу передачі смислів, символом — символів.

Зрозуміло, що на перших порах ні Ліда, ні Андрій цього не усвідомлювали. Було зацікавлення ще одним матеріалом, ще однією формою.

Осмислення того, з чим вони стикнулися, прийшло значно пізніше — тоді, коли виникла потреба знайти першоідею, закладену в розмальованому ноумені і висловити її. Почалися пошуки в бібліотеках, студіювання робіт, присвячених символу й символіці, зокрема ж — орнаментові. Виявилося, що орна­мент переповнений поняттями, що він кричить до нас безліччю значень, — але ми забули його мову. “Відповідно, підходячи до розкриття смислу складних і загадкових композицій трипільського розпису, ми маємо право розцінювати його не як позбавлений сенсу набір орнаментальних елементів, а як систему поглядів древнього художника, виражену поєднанням великої кількости піктограм”. (Б. Рибаков, “Поганство древніх слов’ян”).

Отож — знакове малярство?

І настав той день, коли вони зрозуміли, що вміють читати. А ще вони збагнули: їм самим є що сказати древньою мовою. Відтоді ні Андрій, ні Ліда вже не робили традиційних писанок, призначених на продаж.

Продавати — традиція. Те, що вони почали писати, вже не було традиційним. Древньою мовою, вони почали висловлювати новий зміст, осягнений мистцями, котрі народилися після Пікассо, Далі й Мондріана. Але вони ще не знали, що це — теж тільки початок, а далі буде інше, грізніше і значиміше перетворення стилю, в результаті якого прийде — усвідомлення? одкровення?

Того, що знакове малярство — це не лише писанка. Мені здається, що це усвідомлене одкровення прийшло до них тієї миті, коли вони стояли на порозі своєї дощенту знищеної вогнем майстерні і дивилися на рештки іЬбелена, витканого Лідою Борисенко. Гобелен був напнутий на дерев’яному каркасі з підсвіткою позаду, і дивитися на нього треба було вночі. На жаль, не збереглося ні слайдів, ні світлин цього Гобелена — багатомісячної праці духу і жіночих рук. Так от, коли вони стояли перед обгорілим дерев’яним каркасом, де ще вчора жив велетенський гобелен, прийшло прозріння, настала хвилина небувалої досі тиші, — і в тій тиші вони почули і побачили: обгорілий дерев’яний каркас, шкаралупки потовчених писанок, сажу і попіл, обвуглені сторінки збірки: “Ключ” Івана Малковича, знищені вогняною стихією мольберти, полотна, рами, пензлі, фарби, вивершені й незакінчені картини, — словом, усе продовжує промовляти до них і озиватися смислами; продовжує значити, говорити мовою стриманішою й вишуканішою, справжнішою; і вони збагнули тієї миті, що перед ними була справжня дійсність свободи, що вони нарешті прокинулися, що це не тільки перший у їхньому житті перформенс, але й останній сон учнівських пошуків.

Туга за баченням зникла. Бачення лишилося.

Навіщо шукати бачення, якщо воно дістається ось такою — або ж і дорожчою — ціною? Навіщо шукати свободу? Для того, щоб бути собою сповна? Для того, щоб бути вільним. Зробимо невеличкий відступ і спогадаємо долю українського поета і маляра Тараса Шевченка, якому належить, окрім усього іншого, і блискуче порівняння: “Неначе писанка, село”. В його долі чітко простежується принцип побудови: народження-неволя-воля-неволя-воля-смерть. Задля того, щоб юний кріпак Шевченко міг реалізувати свої неординарні здібності маляра, його викупляють із неволі. Формально він здобуває свободу одночасно з першими знахідками власної ідентичности (як маляра). Посутньо ж він усе ще залишається невільником, — позаяк свобода, на яку його відпускають, не є притаманною йому так само, як притаманний мистецький хист. Це свобода, яка знайдена поза собою і не усвідомлюється як свобода. Але викуп з неволі — це вже могутній поштовх до пошуків у собі. Ще не усвідомлюючи, чого він шукає, Шевченко починає писати перші романтичні балади в народному стилі.

Що це — пошуки власної ідентичности сповна? Чи пошуки власної, автентичної (а не ззовні накинутої ніби) свободи? Чи перше й друге водночас? Адже викуп з неволі сам по собі теж є приниженням і продовжує нести в собі рабство. Шевченкові треба стати і вільним, і собою. Він вступає до Кирило-Мефодіївського братства, пише “Сон” і готується до переїзду з Петербурга в Київ. Його останні вільні дні в Борзні — вільні в усіх значеннях: як формально, так і по суті. Перед нами осмислені і вільні вчинки людини, яка вже сформува­ла, створила себе — і створила себе вільною.

На перевозі через Дніпро Шевченка заарештовують. Попереду — довге заслання в чужину. Попереду — неволя. Абсурд, якщо вдуматися, — адже в Шевченка неволя вже по-заду. Але час нехтує будь-якими лінійними уявленнями про себе. Шевченко знову потрапляє в неволю. Неволя — це один і той самий вимір часу. Та ось що є надзвичайно важливим: у неволю потрапляє не той самий Шевченко. Цей Шевченко вже ніколи не зможе забути місцезнаходження джерела свободи в собі, надто болючими були для нього ця топоніміка і феноменологія. По­вернувшись із заслання, Шевченко дуже швидко згасає. Але його вірші якраз цього періоду є найбільш до- обкладинкою, де стояло слово “Ключ”. Може, саме цим вогонь і хотів виправдатися, вказати, що залишає натомість, і натякнути в такий спосіб на мету свого приходу? Ключ.

…і третє яйце носив я сім діб під пахвою: у північ повного місяця сім разів оббігав довкола хати, а вдосвіта перешпурив його вздовж через хату, і коли воно впало на землю і тріснуло надвоє — почала вилазити з нього тьма-тьменна худоби кароокої…
(І. Малкович, "Напередовець”).

Я, власне, й сам не знаю, що важливіше для мене тут: тема писанок і їхньої знакової невичерпности — чи тема вогню, в якому вони згоріли, вогню, так само невичерпно значущого; вони до того нерозривно переплелися і злилися в одне, що, дивлячись на ці світлини й слайди, відчуваєш мимовільний острах; щось подібне мав би відчувати власник невеличкої колекції кулястих блискавок.

По двох тижнях після пожежі ми з Андрієм Саєнком сиділи на його кухні і смалили тютюн-самосад; за вікном шаленіла серпнева гроза, Андрій розповідав про можливі причини пожежі. Одна з версій належала поетові Василеві Герасим’юку: пожежа сталася через накопичення енергій у писанках та картинах; вони не мали виходу, відбулося щось на кшталт вибуху. Куляста блискавка. Яйцеподібна блискавка. Ми з Андрієм перезирнулися й одностайно вирішили зачинити вікно, за яким летів цілий ключ блискавиць. Вони не влучають двічі в одне й те ж саме місце, але… “Усім керує блискави­ця,” — каже старий Геракліт.

Знаковий живопис Андрія Саєнка і Ліди Борисенко не є живописом міметичним; його треба відчитати як ноти, а точніше — почути очима, бо це своєрідна музика. Часом ці писанки нагадують вітражі; треба тільки збагнути, що сонце сходить не поза ними, а в них, випромінюючи до нас орнаменти і безліч способів бачення та розуміння їх. Сто видів Фудзіями намалював Хокусаї, інтуїтивно дотримуючись принципу додатковости, через сто років сформульованого Нільсом Бором (згадаймо також аналогічні спроби Сезанна та Клода Моне). Сто видів однієї і тієї ж гори (Фудзіями чи Сен-Віктуар…), освітленої одним і тим самим Сонцем. Кожна писанка Ліди та Андрія — окрема гора й осібне сонце, ма­ленькі моделі світобудов, інших щоразу. Чи є щось, яке об’єднало б їх у єдиному візуальному середовищі, злютовуюче в цілісність? Так; і цим єдиним є вогонь.

“Після такої думки художники власноруч почнуть палити свої майстерні,” — меланхолійно зауважує Андрій Саєнко.

Множинність орнаментів урівноважується єдністю форми, на якій вони розташовуються, — єдністю яйця. Елімінуючи видимі лінії і барви, ми повертаємося до того, що лишається невидимим під їхнім шаром, — до чистої сутности. “Все, що видиме, мертве і чим видиміше, тим мертвіше,” — каже Григорій Чубай. “Невидима гармонія міцніша від видимої,” — каже Геракліт.

За рік до пожежі Андрій Саєнко почав робити концептуальні спроби “роздягнути” писанку, переносячи її структурні складові на полотно. Перше, що спадає на думку, коли бачиш плоди цих дослідів (деякі з них збереглися завдяки слайдам, зробленим під час мюнхенської виставки Саєнка в Валерії відомого мецената Романа Шупера), — їхня фрагментарність і недостатність простору. По суті, важко навіть уявити необхідний розмір цих картин: щось на зразок знімків зоряного неба… Цілком закономірно площина виявляється затісною для того, що сповна вміщалося на звичайному яйці. Ці полотна, при всій їхній модерності, відсутності рам, цікавих поворотах мистецької логіки, властивої мисленню на площині полотна, все ж незбагненним чином нагадують шкури, здерті з якихось небачених істот… Хіба не схожі відчуття навідують нас тоді, коли ми бачимо хутра цінних звірів, якими б гарними ці хутра не були самі по собі? Переконливішими видаються спроби, що в них маляр абстрагується від орнаментальних коннотацій, вловлюючи не видиме їхнє формовираження, а незриму суть, зачерпуючи все інших вод, які біжать тими самими руслами. Не відтворювати розташування ліній древніх річищ, а відкрити нові джерела живої води, які самостійно прокладуть собі шлях, — приблизно так можна визначити суть сьогоднішніх праць Андрія Саєнка.

І саме тому на початку цих нотаток я згадав про перформенс. “Роздягнути”, “розібрати” писанку, спробувати зробити її розгортку на площині — доволі ризикований замір. Водночас можна зрозуміти й молодих мистців, для яких замикання на воднораз щасливо відшуканій формі було б варіантом творчого самогубства й поневолення. Особисто я з великим нетерпінням очікую на вияви творчого руху Ліди Борисенко та Андрія Саєнка в створюваному ними просторі свободи. Обгорілий дерев’яний каркас, на якому був напнутий розкішний, майже ніким і не бачений гобелен, стане однією з важливих значимих того, чого не було досі — дійсної справжности мистецького твору.

А як же писанки, їхні закони, свобода, автентичність і все інше? “Виміною за вогонь — усе, а за все  — вогонь, як за золото товари, а за товари золото”, — каже старий Геракліт.

повернутися

*Подібний монолог зустрічаємо в Е. Іонеско (“Délire a deux”): “Він, …Я ставив собі питання. Треба було відповідати на питання. Яке питання я ставив собі? Не пам’ятаю. Але, щоб отримати відповідь, я ж повинен був ставити собі питання… Питання. Як можна отримати відповідь, якщо не поставлено питання? Отож я ставив питання, попри все; я не знав, що це за питання, але все ж ставив його. Це було найбезневиннішим заняттям. Той, хто знає питання, хитрун… Спитаймо в себе, відповідь залежить від питання чи питання залежить від відповіді. Це інше питання. Ні, те ж саме…”